Bіддана
Як створювалися сукні, капелюшки, зачіски та інші нюанси образів усіх героїв фільму


ТЕКСТ:
Анастасія Рахманіна
«Маніяк деталей»
Збираючи матеріали для спецпроекту, цей блок ми умовно назвали «Стиль», хоча насправді йдеться про щось набагато більше: візуальна концепція стрічки «Віддана» – цілий світ, де кожна деталь підпорядкована загальній ідеї та стилістиці, часом ці деталі складаються у химерні форми, але ідеально доповнюють одна одну. Для створення такого світу була потрібна людина з особливим баченням – нею стала художник із костюмів і дизайнер Леся Патока, яка свого часу відкрила унікальну студію Patoka. Леся працювала із шоу-бізнесом (ONUKA, Іван Дорн, Pianoбой, Panivalkova, «Брутто», Потап і Настя, Оля Полякова) та рекламою, створюючи неповторні образи й костюми, на 90% зроблені вручну. «Мене дуже зацікавила пропозиція попрацювати над фільмом, створити не історичне кіно, а стилізацію, що ґрунтується на історичних фактах, – зізнається Патока. – Для всієї моєї команди це був виклик, такий супершанс: показати Західну Україну не у вишиванках і народних костюмах, як у багатьох стрічках, а такою, яка вона була наприкінці XIX сторіччя під впливом Австро-Угорщини».
Леся жартома називає себе божевільною капелюшницею. Саме ці якості художниці – і нестандартність мислення, і любов до головних уборів – виявились якнайдоречнішими під час створення фільму
Чому стилізація? За словами дизайнера, кіно, що виходить на екрани 2020-го, повинне мати сучасний вигляд, аби все, показане в кадрі, надихало та викликало захват (особливо серед жіночої аудиторії). Тому за наполяганням Патоки було вирішено використовувати сучасні матеріали і технології, однак спиратися на історичні фасони й модні тенденції того часу. «Наприклад, усі жінки 1900 року носили комір-стійку, висота якого варіювалась – що вища стійка, то статусніша є людина. Декольте, відкриті плечі або спина були не прийнятні, – розповідає Леся. – Характерною рисою була «голубина грудка» – рюш на жіночих блузках, що створює ілюзію пишних грудей. Усі жінки носили корсет, він на той час видозмінився, захоплюючи лише талію і трішки стегна, а під нього вдягали сорочку».
Сорочка в той період уже поділялася на панталончики та маєчку – раніше такого не було. Шляхетні жінки незалежно від сезону і години дня носили спідниці в підлогу, зі шлейфами; всі, хто нижчі за рангом, – спідниці по кісточку, що також було впроваджене задля зручності (не треба повсякчас прати подоли). У них було специфічне взуття – шнуровані чобітки на підборах-чарочках: такі носили весь рік поспіль.
Тільки дуже багаті та впливові люди мали можливість замовляти взуття з парчі, шовку тощо. Чоловіки носили сорочки зі стійками, на які в'язали хустки, штани з високою посадкою і на підтяжках, характерні біло-чорні туфлі, на світських заходах – фраки. При собі вони постійно мали циліндр, що знімали лише на світських подіях. Оскільки ми використовували сучасні тканини, я хотіла зберегти максимум історичних фасонів і фішок того часу, аби все це не мало вигляд чогось новоствореного».
Режисер фільму Христина Сиволап називає світ головної героїні Стефи – оповідачки історії – «світом, де реальність та ілюзія сплелися в щільний клубок, який не до снаги розплутати зсередини».
Світ, де сплелися реальність та ілюзія
Атмосферу цього світу прекрасно передає перший постер «Відданої», намальований Світланою Дорошевою. До речі, фірмовий шрифт промоматеріалів стрічки також розробляла Леся Патока
Цей самий постер підказав творцям фільму ідею першого тизеру – зверніть увагу, як точно команда Патоки зуміла передати деталі: тон, форми, фактури. «Квіти у волоссі Стефи виконані в техніці холодного фарфору, а прикраси Аделі – в техніці вітражу», – розповідає Леся. Така пристрасть до деталей – одна з особливостей стрічки «Віддана»
«Розплутувати» свій власний «клубок» Патока почала зі сценарію (художниця прочитала роман Софії Андрухович лише один раз, зробивши всі потрібні позначки, а далі керувалася порадами режисера) та знайомства з командою. «Чесно кажучи, спочатку було страшнувато, – згадує Леся. – Я не фахівець з історичного костюму – радше зі стилізацій, казок, тому відразу сказала, що це не моя сильна сторона. Було страшно, що ми не зійдемося з режисером, але вона мені повірила, дала можливість показати, як я це бачу. На першому етапі треба було притертись одне до одного – як і з художником-постановником. Олександр [Батенєв], до речі, спочатку теж з осторогою до мене ставився, та, коли побачив усі мої підбірки, референси, презентації, сказав, що тепер він спокійний, ми мислимо в одному векторі».
Напрямок роботи задавала режисер, пропонуючи загальну картинку, тон тощо. Виходячи з цього, художник із костюмів давала рішення щодо кожного з героїв: їх намагалися розділити за кольоровою гамою, аби в глядача не виникало плутанини. «Для Аделі ми обрали пастельні тони, вона така ніжна, мов тістечко. А костюми Стефи зроблені у простих, чітких і доволі тьмяних кольорах – це теж допомагає передати вдачу героя», – пояснює Патока. Сценарій фільму переписувався приблизно 30 разів, тому до епізодів «під питанням» бралися останньої миті, що допомогло уникнути переробок. Усю роботу (а це понад 300 образів і близько 1000 костюмів, включно з другорядними героями і масовкою) команда художниці реалізувала за три місяці – від середини січня до середини квітня 2019-го. До того ж робити все довелось фактично з нуля. «1900 рік, Австро-Угорщина – для сучасної України це суперспецифічний період, – каже художниця. – Ми перебрали костюмерні цехи, але максимум, що знайшли, – штук 20 чоловічих циліндрів на Кіностудії ім. Довженка у геть «вбитому» стані. Про жодні костюми-трійки або високі штани на підтяжках узагалі не йшлося. Що вже казати про сукні для пані. Ми намагалися контактувати з угорськими костюмерними цехами, телефонували до Австрії, однак виявилось, що оренда – це ще й колосальна страхова сума, оформлювання купи документів, мито й контроль. Усе підрахувавши, ми з продюсерами зрозуміли: зробити в Україні, як не крути, дешевше, ніж узяти в оренду за кордоном. На жаль».
Завдання ускладнювалося також тим, що в Україні немає ані музею моди, ані консультантів з історичного костюму кінця XIX століття на території Австро-Угорщини. Проте є консультанти з військового костюму – їхньою допомогою Патока скористалась, наприклад, під час створення генеральської форми.
«Тижнів зо три я піднімала історичні дані, перебрала в інтернеті безліч архівів, обшукала весь Pinterest, зібрала майже три тисячі референсів з усієї австро-угорської території, захопивши і українців, і румунів (у нас були дуже колоритні персонажі на ринковій площі). З них сформувала величезні презентації з кожного напрямку – окремо на Аделю (Аделя святкова, Аделя casual), Стефу, Петра, навіть на масовку... Це показала режисерові, вона вносила корективи, ми додавали обов'язкові факти з книжки, все, на що важливо звернути увагу, – і так створювалися образи».
Такими мудбордами були завішані всі стіни виробничого цеху – на кожного з десяти центральних персонажів
Лише в Аделі було дев'ять тоталлуків, враховуючи капелюшки, рукавички, панчохи, білизну та прикраси
Багатьох матеріалів, необхідних для створення такої краси, в Україні теж не дістати, тому Патока збирала їх по всій... Азії. Антикварні ручні сумочки, яким понад сто років, Леся привезла з Бангкока, де довго торгувалася з продавщицею на блошиному ринку («У результаті вона продала нам 12 сумочок за ціною десяти. Я була така щаслива! Більше ніж якби вийшла з трьома пакетами з магазину Chanel. Адже ти відхопив фантастичну річ із неймовірною історією, вінтажну, і головне – цю річ неможливо дістати в Україні: ніде за жодні гроші»).
Розшиті тканини й мереживо ручної роботи для вбрання Аделі – з китайських та індійських кварталів («Я не могла звідти піти, вигребла всі гроші і привезли півтори валізи цих матеріалів»).
Деякі сумочки згодом дороблялись українськими майстринями – приміром, їх обшивали стеклярусом
Прикраси – з тайського кварталу («З них я зробила приголомшливий головний убір для Каті Кухар. Там само ми купили ці довгі нігті – насадки на пальці, і я була цілковито щаслива!»).
А ще – пір'я райських птахів, вінтажні капелюхи та інші дрібниці, без яких неможливо обійтися за такої уваги до деталей. «У ілюзіоніста шевальє Торна в книзі є «розкішний перстень зі смарагдом» у вигляді змії, що тримає цей камінь. Ми збиралися його замовляти, пробрифували різних майстрів, але в Бангкоку мені пощастило потрапити до кварталу байкерів і відшукати там неймовірний перстень зі змією, що тримає в роті камінь – точнісінько як у книжці. У Києві ми камінь вибили і вставили Swarovski, аби він красиво виблискував», – зізнається Патока.
Вишивальниці прикрашали візерунками жіночі панчохи та рукавички.
Майстриня з Вінницької області робила корсети.

Ковалі створювали шоломи для пожежників. «У той час пожежні шоломи – відлиті з металу, з красивою геральдикою – виготовляли ковалі, – пояснює Патока. – І в Австрії, наприклад, вони збереглись, можна орендувати, але транспортування й податки – це шалені гроші. Тому ми знаходили майстрів, які займаються реконструкціями, лицарськими обладунками, і вони для нас відливали шоломи, роблячи спеціальну формовку під геральдику. Потім це все за допомогою шпилів пригвинчувалось до одягу – серйозні, загалом, речі, не з пап'є-маше».
«Стаціонарно» з Лесею працювали близько 10 закрійників і кравців, а також її команда із шести осіб (помічники, асистенти, костюмер). «Це просто фантастика! Такий обсяг мають робити втроє більше кравців, та мені дуже пощастило», – каже художниця. Крім того, під час роботи над костюмами для фільму до Патоки прийшли студенти з КНУТД. «Вони проходили практику два місяці і, звісно, були шоковані кількістю завдань та безсонних ночей, – сміється Леся. – Але це була найкраща практика, яку можна придумати».
Утім, роботи «під замовлення» українським умільцям стало і без персня. Взуттєві майстри виготовляли для «Відданої» чоловічі черевики на ґудзиках і взуття для Стефи й Аделі (зокрема туфельки з парчі та шовку з оксамитовими стрічками).
Нічна сорочка Аделі також непроста: фасон – історичний, а тканина – прозора, аби підкреслити еротизм сцени, проте не роздягати актрису повністю
Патока влаштувала бій із перукарями через волосся Аделі – художниця хотіла, щоби героїня була «справжнісінька Рапунцель». Скільки для цього довелось знайти тресів (пасм волосся на шпильках) – не питайте

На каждом платье Адели уходил семь-десять метры ткань - часто двойной слой, который сверху перекрывался кружево
Ночная рубашка Адели тоже непростая: фасон – исторический, а ткань – прозрачная, чтобы подчеркнуть эротизм сцены, но не раздевать актрису полностью
Из-за волос Адели Патока устроила битву с парикмахерамихудожница хотела, чтобы героиня была «настоящая Рапунцель». Сколько для этого пришлось найти трессов (прядей волос на заколках)не спрашивайте
«Маленька китайська фабрика» та дві тисячі ґудзиків
Одним із головних завдань Патоки було не просто вдягнути героїв, а й передати особливості їхньої вдачі. «Аделя – холодна, аристократична, зі складним характером, можна сказати, леді блакитної крові, – описує героїню художниця. – В неї завжди носик догори, і це ми мали підкреслити саме костюмом». Звідси – пастельні тони, вишукані прикраси та просто неймовірні тканини навіть для повсякденного одягу.
«Є образи, які ми називаємо casual – приміром, чудова молочна сукня Аделі з натурального шовку. Багато дівчат кажуть, що це не casual – у ній можна йти на весілля!» – сміється Леся.
Святкові образи Аделі просто вражають. Чого лише варта сукня для відвідин театру з натурального шовку та мережива ручної роботи, виготовленого вручну майстрами з Індії. «Кожна квіточка на верхній частині блузки вирізана мною і моєю командою власноруч. І пришита також власноруч», – каже Патока. Величезна кількість ґудзиків – іще одна характерна риса того періоду, тому на жодній сукні у фільмі ви не побачите блискавок. «Для всіх вбрань ми обтягували ґудзики тканиною і, коли скінчилася друга пачка ґудзиків – а це понад дві тисячі, зрозуміли, що круто зайшли в кіно, – згадує художниця. – Звичайно, в сучасному світі це аж ніяк не практично, і вдягали ми дівчат дуже довго (я вже мовчу про корсети та решту). Уявіть: поки застібнеш кожний ґудзик, можна збожеволіти. Навіть не казатиму, як відбувались еротичні сцени – доки їх розстібнеш, сил уже ні на що не лишається».
На кожну сукню Аделі йшло сім-десять метрів тканини: часто у два шари, а зверху – ще й мереживо
«Стефа не може дозволити собі вбрання зі шлейфом, адже вона служниця. Дуже чиста, охайна, проте – служниця, – продовжує Патока. – Їй має бути зручно, тому на її сукнях немає ані мережива, ані прикрас. Коли Стефа зустрічає колишнє кохання, в ній прокидаються сильні почуття, і це треба було якось показати. Після тривалих суперечок придумали: йдучи на зустріч із ним, вона вплела собі у волосся квіти, котрі зірвала у саду, – єдине, що Стефа могла собі дозволити, але ця деталь відображає трансформацію, яка в ній відбувається».
«Дуже багато часу ми витрачали на фактури: аби одяг не мав вигляду щойно пошитого, ми намагались його десь вивалювати, чорнити. Постійно бруднилися фартухи Стефи, їх треба було зберігати, шити нові, а потім повертати в кадр ті, які вже знімали брудними, тому в нас назбиралася ціла колекція цікавих плям і фактур».
А це – найошатніший образ Стефи: для відвідин театру. «Тут у неї з'являється капелюшок, – звертає увагу Леся. – Він, звісно, не такий розкішний, як в Аделі, досить скромний, але ми також намагалися його прикрасити. Крім того, у Стефи є дуже цікава річ – макінтош. Я витратила дуже багато часу, щоби знайти хоч якісь лекала такого одягу».
Доктору Анґеру, батькові Аделі, надягли окуляри – «щоб він мав серйозніший, солідний і начитаний вигляд»
Аби перетворити на товстуна восьмирічного актора Ясіна Фараджаллаха, який зіграв Фелікса, застосовували спеціальні накладки з тканини
Чоловічі образи у фільмі також зроблені з любов'ю та увагою до деталей (недарма ж Патока називає себе «маніяком деталей»). Чоловіка Аделі Петра – скульптора – творці фільму хотіли показати творчою особистістю, тож, дослухавшись до пропозиції актора Романа Луцького, підібрали герою вільні м'яті сорочки для сцен за роботою. А до театру ж слід вбирати фрак, та, позаяк Петро «чхати хотів на всю цю розцяцьковану публіку», під фрак він одягає вишиванку – сіру із сірою вишивкою. «Вона стилізована і некричуща, у такий спосіб знайшли баланс, – коментує Леся. – Ми з режисером і акторами весь час шукали якийсь консенсус, аби вони круто почувалися в цих образах».
А ілюзіоніст Торн – «випещений і трішки піжон». Він подорожує по всьому світі, збираючи наймодніші тенденції, тому в нього розкішні речі – приміром, синій пончо-плащ
Коли з'ясувалося, що Сергій Волосовець, який зіграв греко-католицького священика Йосипа – колишнє кохання Стефи, – носить взуття 50-го розміру, команда Патоки схопилася за голову. «50-й? Це що, як уся моя рука?» – сміється Леся. З великими труднощами дві пари відповідних черевиків удалося відшукати в магазинчику взуття нестандартних розмірів, і після зйомок актор пропонував викупити їх за будь-які гроші – так складно в Україні знайти щось подібне. Втім, купувати не довелось – Сергію їх подарували
Наймасштабніша сцена фільму знімалась у Чернівецькому оперному театрі, для неї довелося вбирати 300 осіб. «Певна річ, на кожного ми не шили повний костюм, – зізнається Патока. – Перший ряд був одягнений із ніг до голови, навіть у рукавичках, а далі йшло за низхідною: хтось – наполовину, хтось – на третину. Для цієї сцени ми створили понад 120 жіночих капелюшків. Головні убори того періоду були абсолютно дивовижні: атласні чи шовкові капелюхи з надзвичайно широкими крисами (полями), з квітами ручної роботи, фантастичним пір'ям і вуалями. Матеріали ми замовляли на AliExpress, по всій Україні купували штучні квіти, підключали майстрів, що вручну створювали квіти з тканини, і потім усе це збирали з моєю командою. Чесно кажучи, якоїсь миті ми відчули себе маленькою китайською фабрикою (сміється), бо ж 120 капелюшків! Здавалось, вони ніколи не скінчаться».

Для чоловіків виготовили майже 100 циліндрів – багато з них також робили під замовлення київські капелюшники. «Ми привозили їм тканину, таку саму, як на сюртуках або жилетках персонажів, а решту замовляли в Китаї – «наводили оману» якимись напівкартонними капелюхами, адже кількість неймовірна й такі речі не можна просто купити в магазині. Вони суперспецифічні», – каже художниця.
Специфічне вбрання придумували також для сцен на базарі, де були присутні герої різних національностей, а сцена у тюрмі вимагала одягу для ста в'язнів. «Після сцени на 300 осіб ти вже не намагаєшся рахувати, – сміється Патока. – Ми створили величезну кількість неймовірного вбрання, 80% якого, до слова, буде передано до костюмерної FILM.UA, і ці речі можна буде взяти в оренду».

За словами Лесі, в процесі роботи вона дуже переймалась, чи сподобаються її образи фанатам книжки «Фелікс Австрія»: чи не розійдуться вони з тим, що уявляли собі читачі. «Це був початок зйомок, третій або четвертий день, я вбігла до гримерки з черговими сукнями Аделі, які ми вишивали ночами. Там була Софія Андрухович, але я навіть не зрозуміла, хто це, і швидко почала переодягати актрису. Коли вона мала виходити, продюсер Надя [Зайончковська] каже: «Це Софія, познайомтесь. Софіє, дивіться, це Аделя». І тут я побачила в очах Софії захват! Питаю: «Вам подобається?» А вона: «Це неймовірно! Саме так, як я й уявляла». Тієї миті я відчула, що все вдалося».

А втім, досить слів – відео з бекстейджу розповість вам про красу фільму набагато красномовніше.
Bіддана
Текст: Анастасія Рахманіна, Анна Бєлікова, Анна Давидова
Дизайн: Олексій Панов
Більд-редактор: Андрій Поліщук
Фотоматеріали: пресс-служба FILM.UA; Zarina; MBR
Літературні редактори: Марина Дерська, Дар'я Дерська
Редактор спецпроекту: Анна Давидова